25 листопада українці та світ вшанують пам’ять убитих Голодомором 1932-33 років. Жалобні заходи традиційно відбуваються також у 32 країнах світу.

Голодомор – злочин геноциду проти Українського народу, результат спеціально організованого комуністичним керівництвом штучного голоду у 1932-1933 роках, що спричинив загибель мільйонів людей.

Визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом Українського народу законодавчо закріплено Законом України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”.

Голодомор залишається історичною темою, що демонструє найбільший консенсус українців в оцінці минулого. За цьогорічною соціологією, 77% вважає його геноцидом.

 ДЕМОГРАФІЧНІ ВТРАТИ УКРАЇНИ ТА ПОДІЛЛЯ ВІД ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 рр.

 Незважаючи на те, що минули десятиліття після зняття з переважної більшості архівних джерел грифу «Цілком таємно», до сьогодні проблема демографічних наслідків Голодомору 1932-1933 рр. в Україні залишається актуальною.

Розбіжності у визначенні кількості людських втрат від голодної смерті наявні як серед регіональних істориків-краєзнавців, так і серед відомих вчених. Зокрема, професор С. Кульчицький, посилаючись на  джерела архівів України та РФ вважає, що втрати населення УСРР становлять, враховуючи ненароджених – 4,4-4,6 млн. осіб [1, с. 24].

Науковець С. Максудов, застосувавши метод порівняння кількості померлих в Україні впродовж 1926-1931 рр. (7 млн.) та 1932-1938 рр. (12 млн.) – стверджував про 4,4-5 млн. загиблих [2, с. 35].

Інший метод використав дослідник О. Асаткін, який взяв за основу співставлення даних перепису населення у 1926 р. (28,9 млн.) та відомості про приріст населення за рахунок щорічної народжуваності (приблизно 1 млн. дітей). Враховуючи цей приріст та природну смертність, за переписом 1937 р. населення радянської України мало становити 34-36 млн. Проте за переписом налічувалося від 27,9 до 28,3 млн. Отже, кількість жертв Голодомору обчислюється у 6,4-7,4 млн. осіб [2, с. 34].

Вищезазначене дослідження відзначив професор В. Марочко, наголошуючи про важливість даного методу. Сам він неодноразово констатував, що жертвами сталінського режиму стали понад 6 млн. громадян України [3, с. 4, 54].

Приблизно таку ж кількість померлих від голоду визначає професор В. Сергійчук. Аналізуючи статистичні матеріали про  кількість населення УСРР на 1 січня 1932 р. та результати Всесоюзного перепису 1937 р., котрі зберігаються в архівах, він доводить, що ці відомості «дозволяють визначити мінімальну кількість втрат сільського населення в 1932-1933 рр., яка становить щонайменше 7 мільйонів осіб» [2, с. 15].

Наявні розбіжності також у представників Міжнародної комісії з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні. Якщо в Р. Конквеста йдеться про 5 млн., то у Д. Мейса – 7,5 млн. осіб [2, с. 35].

Чому так різняться підрахунки? Це пояснюється як розбіжностями архівних джерел, статистичних відомостей, так і тим, що вірогідність методів підрахунків залежить від встановлення кількості населення України після Голодомору, а вони обчислюються за демографічними прогнозами, а не статистично даними.

Дійсно, встановити остаточну кількість жертв Голодомору 1932-1933 рр., особливо за матеріалами офіційної статистики, складно. Це зумовлено ще й такими причинами: становище з реєстрацією РАЦС (реєстрація актів цивільногого стану) демографічних подій стало практично таємним наприкінці 1933 р., у зв’язку з покладанням відповідальності за записи про народжуваність та смертність на НКВС СРСР; не всі сільські ради встигли передати реєстраційні документи в районні РАЦС і вони були знищені в період нацистської окупації 1941-1944 рр.; частина документів РАЦС була втрачена під час їхньої евакуації на Схід СРСР у 1941 р.; міграція населення, хоч і в незначній кількості, відбувалася і в цей трагічний період; переписи населення регіонів, які відбувалися у 1937, 1939 рр., включали родини військових, кількість яких значно збільшилася в прикордонних областях перед Другою світовою війною; не встановлена точна кількість переселенців в Україну з інших республік під час Голодомору 1932-1933 рр. та після нього; не дотримувався точний облік померлих від голоду, часто в графі про причини смерті запис відсутній; у багатьох селах районів смертність від голоду применшувалась, а в деяких взагалі не фіксувалася; постійні адміністративно-територіальні зміни також ускладнюють дослідження кількості жертв Голодомору [4, с. 125].

В грудні 1933 року в СРСР планувався другий Всесоюзний перепис населення. Однак, у зв’язку з демографічними катаклізмами, пов’язаними з масовими репресіями, колективізацією сільського господарства, що призвело до переміщення і фізичного знищення величезної кількості людей, стихійною міграцією із сіл в міста, і врешті Голодомором 1932-1933 рр., перепис декілька разів відкладалося.

Перші ж результати перепису 1937 р. які не оприлюднені до сьогодення (зберігаються в архівах РФ), стали вражаючими. Замість „передбачуваних” 180 млн. чол. у СРСР налічувалося 162 млн. чол. [5, с. 46].

Організаторів перепису звинуватили в необ’єктивності і заарештували. Начальника Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР І. Краваля, який відповідав за перепис – розстріляли.

Перепис населення країни відбувся лише в 1939 р., його результати в основному задовільнили сталінський режим.

У порівнянні з останнім переписом 1926 р., населеня СРСР зросло з 147 млн. 028 тис. чол. до 170 млн. 557 тис. чол.; кількість росіян збільшилася з 77 млн. 791 тис. чол. до 99 млн. 591 тис. чол.; білорусів – з 4 млн. 739 тис. чол. до 5 млн. 275 тис. чол. Кількість українського населення зменшилася з 31 млн. 195 тис. чол. до 28 млн. 111 тис. чол., що складає різницю – 3 млн. 084 тис. чол. [5, с. 49].

Значна частина науковців стверджують про фальсифікацію перепису населення 1939 р., наголошуючи, що кількість жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні становить від 7-ми до 10-ти млн. осіб. Саме ці відомості виголошено в ООН у 2003 р. [6, с. 2].

Враховуючи всі труднощі та аспекти проблеми і беручи до уваги останні наукові дослідження, Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації» (Київ, 2016 р.) констатувала: «Конференція, обговоривши наукові доповіді та повідомлення, визнала науково обґрунтованою загальну кількість померлих від Голодомору – понад 7 млн. осіб» [2, с. 10].

На Поділлі: Вінницька область у 1932-1933 рр. об’єднувала 71 район Вінниччини, Хмельниччини, Житомирщини, Київщини (тепер Черкащини) [7, арк. 1-4] від Голодомору загинуло від 781 тис. 574 чол. [8, арк. 1-104] до 1 млн. 127 тис. 761 чол. [9, арк. 135]. Архівні джерела містять різну інформацію.

Детальніше. Населення Вінницької області на час її заснування становило 5 млн. 272 тис. 939 чол. [7, арк. 1-4]. Після відокремлення у жовтні 1932 р. семи районів до Київщини: Бабанського, Монастирищенського, Оратівського, Плисківського, Погребищенського, Уманського, Христинівського [10, арт.170.], з населенням: 546 тис. 842 чол. [7, арк. 1-4], у Вінницькій області проживало 4 млн. 726 тис. 097 чол. Майже така ж кількість населення (до Голодомору) опублікована в довіднику з основних статистично-економічних показників господарств районів Вінницької області за 1932 р. – 4 млн. 726 тис. 400 чол. [11, с. 8].

На липень 1934 р., за даними сектору „особливого” Вінницького обкому КП(б)У, населення області зменшилося до 3 млн. 598 тис. 336 чол. [9, арк. 135]. Різниця складає 1 млн. 127 тис. 761 чол. Якщо врахувати сім відокремлених районів (546 тис. 842 особи), то населення Поділля зменшилося на 1 млн. 674 тис. 603 особи. Приблизно на таку ж кількість втрат регіону вказав професор І. Шульга, а саме: «На Поділлі в 1932-1933 рр. населення зменшилося на 1 млн. 634 тис. 093 чол.» [12, с. 8].

Безпосередньо від голоду, вірогідніше всього, на Поділлі померли 1 млн. 127 тис. 761 осіб., адже ця інформація обкому партії з грифом «цілком таємно» подавалася в ЦК ВКП(б). Звичайно, не можна стверджувати, що стовідсотково всі подоляни стали жертвами Голодомору (деяка частина з них змогла втекти на новобудови, інша – за кордон), але переважаюча більшість померла саме від геноциду голодом.

До речі, у вересні 1937 р. Монастирищенський, Оратівський, Плисківський і Погребищенський райони знову ввійшли до складу Вінницької області [13, арк. 74].

Для об’єктивного з’ясування кількості втрат важливим є, на нашу думку, і метод порівняння кількості населення регіонів України до Голодомору (1932 р. – період створення 7-ми областей) з інформаційними даними 1934 р. Якщо офіційні статистичні дані 1934 р. щодо УСРР загалом відсутні (до переписів 1937 р. та 1939 р.), то відомості про кількість населення районів областей України зберігаються в архівах нашої країни (документи галузевих архівних установ, колишніх партійних та виконавчих органів влади, матеріали фінансово-податкових організацій, держплану, облплану, статистики та ін.).

Проаналізувавши такі документи архівних фондів, які стосуються лише районів сучасної Вінницької області (35-ти із 71-го районів), зазначаємо, що кількість населення Вінниччини зменшилася під час Голодомору 1932-1933 рр. на 531 025 чол. [14; 15, арк.1-246].

Якщо в лютому 1932 р. (на час утворення області) в районах сучасної Вінницької області проживали 2 млн. 580 тис. 732 чол., то після Голодомору, в 1934 р. – 2 млн. 049 тис. 707 чол. У зв’язку з тим, що наприкінці 1932 р. більшовицькою владою в Україні був введений паспортний режим, який забороняв селянам залишати вимираючі села, зазначені 531 тис. 025 чол. На нашу думку, можна вважати жертвами Голодомору 1932-1933 рр. (у відсотковому відношенні – 20,5%, кожен п’ятий житель Вінниччини) [14; 15, арк.1-246].

Виявлені архівні документи об’єктивно підтверджують кількість жертв Голодомору 1932-1933 рр. у Вінницькій області, а переважна більшість вказаних числових даних підкріплюються ще й кількома джерелами.

Приблизно така ж кількість жертв Голодомору 1932-1933 рр. на  Вінниччині (568 тис.) оприлюднена відомим англійським вченим С. Віткрофтом, вони базуються на дослідженні архівних відомостей, які зберігаються в Російському державному архіві економіки і визначаються 5-6 разовим збільшенням смерності населення у цей трагічний період [16, с. 162].

На жаль, перманентні адміністративно-територіальні зміни на теренах Подільського краю (наприклад, вже у 1935 р. започаткували функціонування ще 14 районів) [17, арк. 2] затрудняють абсолютну точність показників демографічної статистики, проте нижче подані в таблиці дані є найближчими до достовірності кількості загиблих від Голодомору вінничан. 

Кількість населення в районах Вінницької області у лютому 1932 р. та травні-грудні 1934 р. (дані про райони, територія яких – сучасна Вінниччина) [14; 15, арк.1-246].

На Хмельниччині (27 р-нів) демографічні втрати населення у роки Голодомору 1932-1933 рр. менші – 229 407 чол., що складає 12 %. Територія районів даного регіону на той час здебільшого була прикордонною, що мало вирішальне значення при вилученні „бригадами” продовольства у селянства: до їхньої активної діяльності більшовицька влада змушувала місцевих активістів не так жорстко, у цих районах ще й густіше насаджувалися червоноармійські колгоспи (господарства, до яких примушували вступати звільнених зі служби в армії). Приховування більшовиками злочину вимагало видимості благополуччя на кордоні. Продовольча допомога надходила в першу чергу населенню прикордонних районів.

Такий же відсоток (12 %) кількості жертв Голодомору на Хмельниччині зазначений у монографії С. Маркової. [18, с. 97].

Різниця кількості населення у районах Хмельниччини в лютому 1932 р. та травні –грудні 1934 р., наступна: [14; 15, арк.1-246].

До складу Вінницької області у роки української трагедії входили і п’ять районів сучасної Житомирської області. Статистика зменшення населення у цих районах в роки Голодомору значно більша – 99 012 чол., 26,6 % [14; 15, арк.1-246].

Але найвищою була смертність від голоду в чотирьох районах сучасної Черкащини, які в період Голодомору (до жовтня 1932 р.) знаходилися у складі Вінницької області. Кількість населення у цих районах зменшилась на 139 464 чол., що становить 37,7 % [14; 15, арк.1-246; 19, с. 1-152].

Підсумовучи трагічну статистику жертв Голодомору 1932-1933 рр. на території Поділля (за адміністративно-територіальним поділом 1930-х рр. – 71 район Вінницької області), зазначаємо, що кількість  населення з лютого 1932 р. по травень-грудень 1934 р. зменшилася з 5 млн. 219 тис. 539 чол. (не враховано населення міст Вінниця та Кам’янець-Подільський, якому в основному видавалися продовольчі пайки. Також населення центрів Поділля практично не зменшилося у зв’язку з прибуттям і розташуванням у цей період червоноармійських прикордонних частин) до 4 млн. 220 тис. 631 чол. Різниця складає 998 тис. 908 чол, тобто майже один мільйон життів забрав Голодомор. Більшість становили діти, адже вони були найменш захищені від голодної смерті [20, арк. 12-25, 176, 177].

Беручи до уваги кількість областей України на той час, а Київська та Одеська області потерпіли ще більше, і, отримаємо трагічні – понад 7 млн. жертв більшовизму.

Найбільше постраждало населення районів, яке вело відчайдушну, запеклу боротьбу з більшовицькою владою впродовж 20-х – 30-х років ХХ ст. за суверенну Україну. Голодомор 1932-1933 рр. став для сталінського тоталітарного режиму засобом придушення героїчного опору подільських селян злочинній політиці влади.

 

Джерела та література 

  1. С. Кульчицький. Терор голодом як інструмент колективізації сільського господарства / Матеріали Міжнародної конференції «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: причини та наслідки». – К., 1993. – 124 с.
  2. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації» (Київ, 4.10.2016 р.). – К.: Видавець Олег Філюк, 2017. – 200 с.
  3. В. Марочко. Голодомор 1932-1933 рр. – К., 2007. – 64 с.
  4. В. Петренко. Трагедія українського селянства / Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Вип. 5. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. П.С. Григорчука – Вінниця: ДП«ДКФ», 2003. – 276 с.
  5. Смертю смерть подолали: Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр. / Авт. колектив: П.П. Панченко (керівник), М.М. Вівчарик, А.І. Голуб та ін. – К.: Україна, 2003. – 352 с.
  6. «Урядовий кур’єр» – видання центральних органів виконавчої влади України. – К., 2003. – № 180.
  7. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. П-136. – Оп.4. – Спр.2. – 4 арк.
  8. ДАВО. – Ф.П-136. – Оп.4. – Спр.448. – 104 арк.
  9. ДАВО. – Ф.П-136. – Оп.3. – Спр.219. – 135 арк.
  10. Збірник законів та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду УСРР. – Харків, 1932. – 762 с.
  11. Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Вінницької області. – Харків, 1933 – 436 с.
  12. Шульга І.Г. Гірка правда. Нариси з історії українського селянства 1920-1932 років. – Вінниця, 1997. – 152 с.
  13. ДАВО. – Ф.Р- 2700. – Оп.1. – Спр.34. – 275 арк.
  14. ДАВО. – Ф. П-136. – Оп. 4. – Спр. 2. – 4 арк.; – Спр. 448. 104 арк.; – Оп. 6. – Спр. 198. –19 арк.; – Спр. 561. – 47 арк.; – Оп. 9. – Спр. 117. – 159 арк.
  1. ДАВО. – Ф.Р-2355. – Оп. 2. – Спр. 3. – 262 арк.
  2. Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів / автори-упорядники: Р.Ю. Подкур, В.Ю. Васильєв, П.М. Кравченко, В.П. Лациба, І.П. Мельничук, В.І. Петренко. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2007. – 704 с.
  3. ДАВО. – Ф. П – 136. – Оп. 9. – Спр. 79. – 9 арк.
  4. Маркова С. Голодомор 1932-1933 років на Поділлі. – К: МАУП, 2003 – 116 с.
  5. Райони УСРР. Статистичний довідник. – К., 1936. – 544 с.
  6. ДАВО. – Ф. П-136. – Оп. 3. – Спр. 69. – 195 арк.

 

Доцент кафедри права ВКІ, заслужений
працівник культури України В. І. Петренко